Зарваниця зустріла мене дощовою мжичкою. Низькі хмари “спішили” за горизонт. Було враження, що ці фантастичні утвори, які міняли свої форми щомиті, готові “захватити” в свої обійми.
Звуки “симфонії”, що линули звідусіль під чітким керівництвом вітру – “дерегента” заставляли відчути незручності пізньої осені. Голі гілки – руки струнких беріз в хаотичних помахах запрошували пройти Хресну Дорогу. Кожна стація була подякою за хрести падінь, розчарувань, підйомів, злетів прожитого важкого року…
Причастя, як нагорода за тернисту дорогу до Неба, показало синє безмежжя горизонту і тепло сонячних променів в одній миттєвості. Ради таких дарунків природи варто вертатися знову і знов на це святе місце!